Оповіді-UA

Збірка авторських творів

Previous Entry Share Next Entry
Дванадцять історій - 01: Графиня Крефіа
paul_kiss wrote in opovidi_ua
(Пілотна) Оповідь з серії оповідей під умовною назвою "12 історій" в жанрі фентезі. В тексті вживаються деякі дешо шокуючі подробиці фізіологічного плану. Уживається нецензурна лексика. Якщо таки речі для вас неприйнятні, вам не слід це читати.

Основна частина написана під Christopher Caouette - Alandar (2009) та Celtic Sounds of Middle Earth.


* * *

РОЗПОВІДЬ ПЕРША
ГРАФИНЯ КРЕФІА

За зустріч. Непоганий напій, міцно продирає. Ріво Сентиа дав мені замовлення від вельми поважних Людей. Оплата - достойна, ризик - так собі, я бачив і небезпечніше. Є персона на ім'я граф Ґільбо Крефіа. З того, що я міг почути, побачити, прочитати і зрозуміти, Ґільбо не досяг взаєморозуміння з тими Людьми, які дали це замовлення. Чи то там були якісь ділові інтереси, чи політичні, чи навіть релігійні теми - щось там було по лінії контактів з Різо та іншими ельфійськими конторами, тобто домами. Я не знаю точно. Але... якщо абстрагуватись від ситуації... особа, яка почала справи з ельфами - це вирок. І за всіма ознаками скидається на те, що Ґільбо таки мав контакти з ельфами, всіма тими Ільнаурізо, Краутоде, Вільназа та іншими... нелюдами. Я можу все зрозуміти, але до якого розумового запаморочення потрібно дійти, щоб шукати покровительства в ельфів. Я на них працював, тому знаю, про що веду мову.

Отже, Люди замовили Ґільбо Крефіа. Але не в прямий спосіб, як можна було б подумати: наприклад, переодягтись жебраком і, підібравшись до Ґільбо у натовпі, коли він піде на ярмарок в оточенні своїх боровів-охоронців, встромити йому іржавий, але гострий штирь у підребер'я. Щоб він потім помирав чотири дні від зараження крові. Це той рівень, на якому я вже давно не працюю. Щоб штрикати когось у натовпі.

Тож Люди замовили Ґільбо залякати. Залишити йому такий знак, щоб він потім до кінця своїх днів не знав свободи від страху. Підозрюю, що ділові розбіжності між Людьми та Ґільбо дійшли до тієї межі, коли вже було не до відстоювання ділових інтересів, а питання звелось до того, чи ти людина, чи ельф.

Втім, я два рази працював на ельфів, і нічого - те ж саме, що й в людей. Платили нормально. Єдине, що мені не сподобалось, це те, що кожен ельф дивиться на тебе, як на відсталу тварину. Ну от як більшість дивиться на отих людиноподібних тварин з волохатими лобами. Так і вони на тебе. Але помирають вони так само, як і ми. Я бачив їхню кров, дивився їм у вічі перед смертю - вони так само хочуть жити. Так що неправда все це, мовляв, "ельфи", "вища раса", "благородні"...

Ще по одній. Отже. Залякати Ґільбо. Дружина його, графиня Крефіа. Досить приваблива в "тому самому" плані персона, я маю відзначити. Довелось мені побачити її в оголеному вигляді, це було, так би мовити, частиною мого завдання. Диспозиція була така - коли Ґільбо від'їхав у Капрозу за викликом з Ради Стадесяти... що теж було влаштовано спеціально, Люди постарались, там була абсолютно формальна справа, яка, втім, мала протримати Ґільбо у Капрозі десь три дні принаймні... і коли Ґільбо був у Капрозі, я мав вночі пробратись у його резиденцію та виконати графиню. Ну і щоб це все не виглядало, як тривіальна робота початківця, я мав влаштувати з вже мертвою графинею вражаючу виставу, щоб Ґільбо, коли все це побачить, був приголомшений, у всіх сенсах цього слова. Щоб він побачив Знак від Людей. Ще одну.

Такі завдання - це рівень. Таке доручають лише тим в кого не просто мозоль на серці, а в кого серце - це суцільний мозоль. Я ж нічого не відчуваю вже. Нікого не люблю. Та й болю й смерті не боюсь. Коротше, маючи на собі десятки виконаних, все бачиш по іншому. Та ще й полон той... Це не битись на арені, так би мовити. Це зовсім інше.

Я обрав простий й ефективний метод проникнення на територію маєтку Ґільбо. "У пізню годину, темної ночі...", як там у пісні, - "Прийшла та дівчина до мене охоче"... до центрального входу підкотила карета, з якої вийшла повія. Вродлива, висока, вправний макіяж, руде волосся, вдавано недбало стягнуте у хвіст. Виграшний варіант, коли потрібно пройти повз охоронців чоловічої статі не дуже високого інтелектуального рівня.

Ще по одній. Все відбулось заплановано. Пост охоронців, зваблива усмішка, нахабна поведінка, сміливі рухи стегнами, гіпнотизуючий голос, аромат, що примушує втрачати розум, доторк до бородатої щоки капітана-охоронця, заливчастий сміх... і все, пост позаду, я був усередині периметру, крокуючи темною алеєю. По обидва боки від мене були посадки великих кущів, які вночі виглядали як непролазні хащі. Саме туди мені й було потрібно.

Алея повернула праворуч, сховавши мене від охоронців з передбачуваними реакціями. Я продерся крізь кущі, сів на землю, стягнув з себе перуку і з особливим полегшенням позбавився жіночих чобітків на підборах. Підв'язав поли плаття, щоб не заважали рухатись. Потім витратив не так і мало часу, повзаючи по землі, обдираючи своє жіноче убрання та обличчя, у пошуках люка, який давав доступ до таємного проходу у маєток. Я ледве знайшов його, бо люком ніхто особливо не користувався, він був засипаний старими гілками, листям та іншим сміттям невідомого походження. Ледве відкривши люк, я в своєму красивому обідраному вбранні спустився вниз і опустив за собою кришку.

Ще по одній. Суцільна темрява, яка вражаюче тисне на душу ординарной персони, піддалась крихітному пламені свічки. Як там: "Зажглася свічка, тьма пішла, вночі до мене ти прийшла". Це був туннель. Невеликий, в повний зріст там неможливо було йти, вузький, але функціональний. Занедбаний, але відносно чистий, майже сухий. Щурів не було. Просто виритий прохід у землі з традиційними для подібного типу проходів коренями зі стін та щільним запахом живої, сирої землі.

У фіналі тої подорожі тунелем на моїх панчохах вже було безліч дірок. Вкрай неефективний предмет вбрання, як і практично всі предмети жіночого гардеробу. І от я побачив ті двері, грубі неотесані дошки. І це вже був маєток. Двері були відкриті, ясна річ. Адже замовлення - це робота колективу виконавців. Ну як от у сифмоніях. Адже під десяток музикантів сидить на сцені, кожен грає щось своє, свою вузеньку діляночку, і так, там є соліст, як от я був у тому нічному сонному маєтку, але що таке соліст на віоладі без підтримки двох-трьох альтвіол, міцного контральтозо? Ніщо. Голос, що волає у пустому підземеллі. А що таке п'єса без одного єдиного (єдиного!) удара літаврами? Щось подібне до недосоленного супу.

Невідомо, хто залишив двері відкритими. Чи то був якийсь служка-підліток. Чи хтось з охоронців. А раптом, кухарка? Хто знає... Двері мали бути відчиненими, і саме це я й побачив. Навіть більше - вони не заскрипіли, коли я їх відкривав з надприродньою обережністю.

Отже, я був у маєтку. Ще одну. Загасив свічку, почав пересуватись на потрібний мені третій рівень. Якщо чесно, попри десятки замовлень, я ніколи ще не пересувався у безпосередній близкості до цілі босоніж. Бо панчохи ті й так були як невесомо-неіснуючий шар тканини, який ні на що особливо не впливав, а в додачу до цього це вже були тотально діряві панчохи. Тобто, босоніж... Жодне високоякісне взуття зі шкіри, виготовлене на персональне замовлення, не зрівняється з природнім способом пересування - босоніж. Звісно, це працює лише у приміщенні та якщо не потрібно бігти. Але безшумність тотальна. І контроль за рухом - гранично чіткий.

Жодних перешкод я не зустрів, ясна річ. Бо ж хто чекав щось подібного до того, що мало статися невдовзі? Ніхто. Це лише у примарних, наївних фантазіях профанів моєї справи "ворожі охоронці", мовляв, "патрулюють коридор", блядь, "пильнують" і так далі. Нічого цього в реальності немає. Взагалі життя набагато простіше, ніж здається. Прийшов, зробив справу, пішов. От і все.

Ще одну. Дістався я чорного ходу спальної кімнати графині. На третьому рівні. Знайшов той вхід. Боліли в мене ноги від постійного пересування напівприсядки? Ні. Ось та кімната. Двоспальне ліжко і графиня. Отак просто - проникнути прямо у святая святих сімейства Крефіа. Ось вона, я наблизився, лежить, сопить уві сні.

Зняв я безшумно з шиї вбогу дамську сумочку. Рука безшумно проникла всередину, відчула холодну та жадаючу сталь. Витягнула. Я поклав сумочку на підлогу, наблизився до ліжка. Бля, лежить така, сопить. Чоловік, сука, "у відрядженні". Мабуть подрочила перед сном. Пізда, блядь. Цікаво, що вона бачила перед сном. Ну от що? Та хуй його знає.

Я глибоко вдихнув її запах. Приємно, було, що це не була якась парфюмерія з Заходу. Це був здоровий запах зрілої феміни. Чисто вимитої за допомогою якихось простих гігієнічних засобів.
Але все-таки цікаво, що вона бачила того моменту, коли я розпрямив ноги і навис над нею. Коли взяв у праву руку клинок, а ліву заніс над її ротом. Потім коли я схилився над нею, коли одночасно моя ліва щільно лягає на її рот, а права встромляє клинок у горло і хутко рухається, перерізаючи все, що живлить мозок. От, бля, невже хтось думає, що задоволення від в'язки - це найвищий рівень ейфорії? Ейфорія від в'язки - це непогано. Але коли зкуштуєш вищих задоволень, які тільки душа здатна відчути, і тільки вона, тоді оті "природні", "фундамен-", блядь, "-тальні", задоволення відходять на другий план.

Так, цікаво було б дізнатись, що вона бачила увісні. Але тоді я над тим не думав. Хто уявляє, що під час виконання замовлень є час над чимось рефлексувати, той багато не розуміє з цього життя. Нічого, бля, не думаєш під час процесу. Просто робиш. А думаєш потім. Коли глушиш міцне вино, сидячи у безпечному місці, і тремтиш від усвідомлення того, чого якоїсь півдоби тому зміг уникнути. Дивом. Шкіру коли знімають заживо зі спини. Коли тортурують щурами, які заживо відгризають шматки стегон. Так, десятки завдань позаду. Здавалось би, чого взагалі можна боятися. Але все одно тремтиш.

Встромив я графині клинка у ніжне гірльце. Захрипіла, наче поперхнулась. Але права рука моя зробила все швидко. Нічого вона і не зрозуміла. Бля, дай, Творцю, всім так померти - уві сні. Ще одну...

Її красиві ноги ще рефлексивно рухались, пінти крові проникали у пірину. Спочатку, наче вибух, вони почали скорочуватись. Швидко-швидко так. Раз-два. Почало виходити повітря. "А-а-а-а-ах", - ось такий звук, коли вбиваєш когось уві сні. "А-а-а-а-ах". І потім оце подовжене "Х-х-х". О, Творцю, це той момент, коли відчуваєш, наче стоїш поряд із Твоєю волею, яка створює весь видимий світ.

Руки її? Та що руки, я ліг на неї. Мої п'ятдесят два туріти міцно тримали те жіноче тільце, яке безсвідомо пручалось невідомо чому в агонії. Причавив її праву руку, а ліва була десь унизу. Лежав на ній, на цьому ще теплому тілі здорової, сорокарічної графині. Я був весь брудний, у довбойобських жіночих панчохах у дірках, у платті з підв'язаним подолом, весь брудний, в шматочках землі на моїх ногах, в розводах бруду на спітнілому чолі.

Ну от і затихла вона. Те, що було до того, то було ліше інтро. Наставав час основних частин вистави. Бо що б то було, коли б Ґільбо знайшов свою благовірну з перерізаною горлянкою? Вульгарність. Дешевий пограбунок. Вульгарні завдання виконують колишні вояки, тільки... бля, без образ, ти ж не колишній, ти діючий вояк, не дезертир якийсь, прости, Творцю. Тут все було по-іншому.

Ну й те тільце ще якось скорочувалось у конвульсіях. Але все було кінчено. Відійшла вона. Я цей момент добре знаю. Коли м'яско ще рухається, але душа, відмучавшись, відйшла вже. Йобані політичні ігри, як я все це ненавиджу. Щоразу, вбиваючи живу істоту, я думаю: "Ну, все, відмучався. Щасти тобі. Згадай мене, будь ласка, там десь".

Я розпоров її ночну сорочку. Як там: "При світлі місячному побачив я // прекрасне лоно, а при світлі дня // я цілував уста твої, і твоє волосся // бути з тобою хочу, твій я, ось я". Потім я ніжно взяв оце тільце, розташував його перпендикулярно ліжку, і почав роботу.

Ніжний живіт. Сорок років, але це була ще дуже бажана феміна. Не дивно - елітне харчування, регулярні прогулянки на свіжому повітрі у лісі. Звичайні селянки вже в двадцять п'ять виглядають як огидні людо-парнокопитні бички. Без образ на рахунок парнокопитних тварин.

Ніжний живіт. Я викинув оті обривки ночної сорочки подалі, вона була повністю гола, як під час народження, сорок років тому. Я встромив клинок їй у живіт і ріжучими рухами провів його зправа наліво. Ще кров, але це мені було неважливо. Кілька розрізів, горизонтально, вертикально, підправити трохи, і живіт, центр життя, розкривається переді мною, наче бутон квітки.

Обивателі зазвичай паплюжать все, що стосується кишечнику. Запах, вигляд. Але що таке "неприємний запах". Лише умовність. Чув я, що у диких кочових племен на заході запах варених клубнів лоти викликає нудоту. Дивно, чи не так. А самі вони ловлять птахів у силки, зкручують їм шиї, складають у копанки, посипать сіллю та нутою і залишають на одну-півтори седмиці. А потім беруть і їдять оте гниле гівно. Так кажуть, від мореходів чув, ті не будуть брехати. Суворі люди.
Мало хто з людей усвідомлює, скільки ліктів живих тканин приховано у животі. Знають це тільки вояки, професійні бійці-на-арені, та такі нелюди, як я. Там були, сука, десятки ліктів. Я діставав оті живі трубки, схожі на дохлих змій, різав їх, складаючи у літери. Багато часу пішло. Все ж таки, працювати доводилось у повній темряві, лише при слабкому місячному світлі.

Порозрізав я і виклав на ліжку, прямо поверх графині напис, ельфійською: SIITA SISSA, LAS TUMAQ. "Сита сіса, лас тумахх". "Пам'ятай, звідки походиш". Довго я викладав її кишечки, десь підрізав, решту запихував назад у живіт. Зверху, через груди - "Сита сісса", а внизу, по ногах та проміжності - "лас тумахх".

Ну і все. А потім - завершальний рух симфонії. Дорізати вже надрізане горло графині, відокремити голову, що не так вже і важко, коли в тебе ретельно загострений клинок - він прорізає оті хрящики просто як наче це були б гілки дерев. І потім цю голову я поклав у проміжність, прямо між ніг, на звабливий, бля, "чагарник любовної втіхи". Розправив довге волосся, щоб воно закривало розріз живота, зтер кров з губ, з очей. А очі були закриті. Втім, там нічого і не треба бачити. Зазвичай вони просто дивляться кудись вгору-внікуди. Це я про тих, кого ріжеш уві сні. Просто білки очей, нічого там немає... Навіть досадно якось, що змушуєш помирати людину, а вона виглядає зовсім звичайно. Кажу вам, друзі, попри десятки завдань, нічого не змінюється. Перед кожним завданням - тремор і тремтіння. І кожна смерть - наче ще один всесвіт перестає існувати. Я-то це усвідомлюю, що оці люди, кого вбиваєш - це всесвіти. А вони самі - ніхуя не знають про це.

Поклав я оце все. Сита сісса, лас тумахх, бля. Ну й сховав клинок у ту кляту дамську сумочку, і пішов "на вихід". Я мав досягти першого рівня, і далі евакуюватись через нужник. Перший рівень, нужник. Як все це просто. Лише варто забути себе, перетворитись у повію, яка дає у всі свої три дірки, навіть, власне, давати не потрібно, просто треба вдати "можливість", наче ти "можеш дати", і все, оці бородаті, волохати, суворі воїни перетворюються на якесь вологе тепле гівно, блядь. Аж досадно якось, бо у мене тех фалос між ногами, я наче однієї з тими довбойобами статі.

Досяг я кухні, нічого складного. План будинку-то вивчав протягом двох седмиць майже. За цей час можна було вивчити п'ять таких планів. "Карта - не територія", хтось каже. Ну, це лише тоді, коли хтось погано вивчив карту. Карта - це дуже таки територія.

А маєток - пустий-пустий. Всі сплять. І я майже босоніж рухаюсь вздовж другого рівня, щоб спуститись біля кухні, повз господарчі кімнати, на перший рівень, а там - нужник для челяді, з широкою проймою, куди я можу протиснутись, але головне, що той нужник зкидається у широку трубу, яка виходить прямо на гірську річку, водоспад, а далі на іншу річку... і я вже далеко від усього.

Ще одну. Зайшов я у той нужник, у своєму жіночому вбранні присів над діркою, просунув ноги, опустився, просунув одну руку, ще нижче, потім іншу руку, і вже лише голова стирчить над діркою. Сморід? Мда, хто ніколи не висів отак у нужнику, той нічого не знає про справді неприємні запахи. Ну і все, падаю я. Плеск "води", і я в якомусь колодязі. Як я й підозрював, у ту велику трубу, по котрій я міг би йти майже на повний зріст, я маю ще додуматись, як протиснутись. Бо знаходився я по коліна у воді, змішаною з гівном, мочею та помиями. У жіночих, блядь, дірявих панчохах. Серед, головним чином, жіночого походження гівна, уріни, та вже "загальнолюдських" помиїв.

А дістатись нормальної труби можна були лише якщо лягти на дно і протиснутись через вузьку щілину, прямо у ту заповітну трубу. Що я й зробив. Ну ви тут прямо скривились - як так, мовляв, з головою в явне гівно. Мовчки, блядь. Отак просто, стаєш на коліна, набираєш повітря, намацуєш отой "прохід", ПІРНАЄШ, і панічно протискуєшся головую уперед, намагаючись не звертати уваги на те, в ЧОМУ ти знаходишся, в якому... лайні...

Головне - це контроль над собою, над диханням, над сприйняттям, над думками. Не думати - ось, що головне у цей момент.

Десь біля десяти ліктів уперед, зтримуючи спазми у легенях, які хотіли б вдихнути оту мочу з розбавленим гівном, аби хоч якийсь вдох, і щоб потім здригатися у судомах передсмертних, безуспішно намагаючись пробити ніжною людською тканню кам'яну стелю вузенького проходу між сточним нужниковим колодцем та власне сточною трубою.

Я випірнув з тої рідини і відчув, що я на свободі. І ні писк щурів, ні перемазане лайном обличчя, ні забруднені кров'ю руки, ні босі ноги, що ступали по якомусь невідомому шару зі слизу, прихованому від "водою", не могли затмити мою радість від того, що все, закінчено. Виконано.

Я йшов по тій трубі довго. А коли побачив ранішне світло у кінці тунелю, то зрадів, як наречена радіє довгоочікуваному нареченому у день весілля. Пройшов я ще, і переді мною постало провалля. Обрив у гірську річку. Я стрибнув туди, кілька секунд пролетів у повітрі... чи буде колись у людей можливість літати, підніматись у небо?... а потім впав у крижану воду. Одразу відпустив я дамську сумочку з дамським же непотрібом та моїм клинком, і поплив у тій обпалюючій пекельним холодом воді. Потім був водоспад, де я насолодився польотом ще трохи, потім інша річка, я вже нічого не відчував, кінцівки почали німити... але ось я побачив сутулі фігури у капюшонах.

О, Творцю... давайте, ше по одній.... о, Творцю, яка це була насолода. Оті бидлани, що ніколи не чули ані про симфонію, ані про альтвіоли, здавалися для моєї згасаючої свідомості чимось рідним, близьким...

Вони побачили мене, заметушились, кинули мотузку далеко від себе, я зачіпився за неї, тримався міцно, а решту зробили вони - ті колишні селяни, яким поталанило бути відірваними від своєї худоби та тупої рідні, і замість того бути залученими до хитромудрих справ.

Витягнули вони, коротше, таке собі опудало. У жіночому платті, з короткостриженою головою, у дірявих панчохах... але я вже нічого майже не пам'ятав. Коли мене приймають "колеги", я розслабляюсь і відключаю мозок.

Отак от. Ґільбо проникся, кажуть, тим посланням, яке йому через мене залишили. Сита сісса, лас тумахх. Пам'ятай, звідки походиш. Давайте, ще одну...


--
paul_kiss
01.04.2012


Мои рассказы: Мясной отдел, Вертолётчица, Пельмень, Под ликом Лунуса, Дневник Местрагомарида, Охота на большого жука, Бутерброд, Спирт, Первый снег, Фугасик,Графиня Крефіа, Чорні вовчиці
Теги:

  • 1
"ворожі охоронці", мовляв, "патрулюють коридор", блядь, "пильнують" і так далі.
Почав ржати з цього моменту і не зпинявся практично до самого кінця.
Супер, щоправда більшість не зрозуміє і блюватиме. Але мені сподобалось!
Сита сісса, лас тумахх! :)

  • 1
?

Log in